На сьогоднішній день головним ресурсом обласної парторганізації є рейтинг лідера партії Арсенія Яценюка, отриманий ним під час першого туру президентських виборів. Тоді йому висловили підтримку 6,96% виборців України, які взяли участь у голосуванні, і це є четвертим результатом поміж усіх кандидатів в президенти.

У Харківській області загалом підтримку А.Яценюку висловили 5,92% виборців (четвертий результат серед кандидатів). Власне у Харкові перевагу йому віддали 5,87% виборців (теж четвертий результат серед кандидатів).

Як і у випадку з Сергієм Тигіпком, президентський рейтинг А.Яценюка створює теоретичні підстави для того, щоб очолювана ним партія „Фронт змін” за результатами місцевих виборів отримала власні фракції в обласній, районних, міських радах Харківщини.

Головою Харківського обласного відділення „Фронту змін” є відомий в регіоні підприємець, президент інвестиційної групи „DID”, власник медіа-групи „Об’єктив”, колишній депутат міськради, колишній член виконкому Харківської міськради Олександр Давтян. Він монопольно контролює всю обласну парторганізацію. Має багаторічний досвід організації виборчих кампаній до місцевих органів влади. У 1999 році О.Давтян займався організацією на Харківщині виборчої кампанії кандидата в президенти Євгена Марчука.

Отже, облорганізація ФЗ має можливість організації власної інформаційної кампанії із застосуванням МГ „Об’єктив” (телеканал „Сімон”, телепрограма «Об’єктив-новини», інформаційний сайт, можливість виготовлення друкованих інформаційних матеріалів, можливість видання газети).

Обласна парторганізація має певний людський ресурс, але він – недостатній для ведення виборчої кампанії. Разом з тим, досвід президентської кампанії А.Яценюка показує, що за наявності достатніх фінансових ресурсів облорганізація ФЗ здатна залучити необхідну кількість людей як для ведення агітаційної роботи, так і для забезпечення власного представництва у виборчих комісіях різних рівнів. За наявності фінансових ресурсів вона здатна організувати якісну агітаційну роботу на вулицях.

У обласної парторганізації є певні фінансові ресурси. Однак, не можна сказати впевнено, що на час місцевої виборчої кампанії їй вдасться акумулювати власними силами достатню кількість необхідних коштів. Зважаючи на те, що вибори проходитимуть за мажоритарною системою, ймовірно, що до ФЗ прийдуть представники бізнесу, які мають амбіції в частині виборів. Проте не виключено, що по частині виборчих округів таких кандидатів не буде, тому певні витрати на виборчу кампанію там доведеться здійснювати за рахунок перерозподілу ресурсів та формування спеціального загального фонду.

Виборча кампанія ФЗ на Харківщині буде спрямована на отримання власних фракцій в обласній, міських, районних, селищних радах.

Суттєвий вплив на стратегію і тактику кампанії також матиме особливе місце облорганізації ФЗ в політичній конфігурації регіону та інтереси провідних політичних сил – ПР та БЮТ.

Під час моніторингу подій політичного життя та інформаційного простору Харківської області у 2009 році було зафіксоване негативне ставлення до А.Яценюка з боку Арсена Авакова (на той час – голова Харківської ОДА, один з лідерів партії „Наша Україна”), ПР, БЮТ, КПУ, ПСПУ, ВО «Свобода», «Віче» та інших.

На сьогодні, і БЮТ, і А.Аваков перебувають в опозиції до обласної та міської влади. А.Аваков є більш сильним політиком та спікером, аніж О.Давтян, є найбільш активним опозиційним політиком регіону і має найбільші ресурси серед опозиційних політиків та очолюваних ними організацій.

Разом з тим, очолюваний А.Аваковим обласний БЮТ і облорганізація ФЗ мають чималий електоральний сегмент, на якому вони конкуруватимуть. Цією ситуацією у своїх інтересах можуть скористатися і БЮТ, і ПР.

Один з варіантів полягає в тому, що ПР намагатиметься використовувати облорганізацію ФЗ у боротьбі проти обласного БЮТ і А.Авакова. Для цього Партії регіонів достатньо проводити правильну інформаційну політику, сприяти облорганізації ФЗ в питаннях доступу до інших регіональних ЗМІ.

Інший варіант. Якщо Ю.Тимошенко та А.Яценюк домовляться про об’єднання зусиль своїх політичних сил на місцевих виборах, то формат спільного блоку виключений через обставини законодавчого характеру. Однак, БЮТ і ФЗ на Харківщині можуть координувати свої діяльність під час виборчої кампанії і допомагати один одному. Одним з пунктів домовленостей про співпрацю може стати пункт про створення спільних фракцій в місцевих радах після виборів.

27 червня 2010 року

Володимир Воля

http://varta.kharkov.ua/analytics/1070240.html

На сьогоднішній день головним і незаперечним ресурсом обласної парторганізації є рейтинг лідера партії Сергія Тигіпка. У першому турі президентських виборів він отримав 13,05% голосів виборців України, будучи за своїм результатом третім серед учасників перегонів.

По Харківській області загалом його рейтинг склав 18,82%, що в 1,8 рази більше, аніж результат Юлії Тимошенко, а також в 2,7 разів менше від результату Віктора Януковича.

У Харкові С.Тігіпка підтримали 24,3% виборців (в 2,1 рази більше від результату Ю.Тимошенко та в 1,8 рази менше від результату В.Януковича).

Отже, за результатами 17 січня С.Тігіпко переконливо (вдвічі) випередив лідера БЮТ, що на перспективу мало б означати й втрату цим блоком своєї другої позиції впливовості в регіоні.

На той час на горизонті були вибори до місцевих рад, призначені на 30 травня, і в контексті можливих виборів до С.Тігіпка виявила інтерес значна частина місцевих підприємців, адміністративної та політичної еліти.

Найбільш ефективним засобом конвертації президентського рейтингу лідера „Сильної України” на місцевих виборах могло б бути створення місцевого „Блоку Сергія Тігіпко”. Однак, у відповідності з новим законом про місцеві вибори цей варіант може втратити свою актуальність, якщо суб’єктами виборчого процесу на місцевих виборами будуть визначені виключно політичні партії. А назва партії „Сильна Україна” залишається недостатньо відомою широкому загалу виборців, і при цьому не завжди асоціюється з С.Тігіпком.

І це стає дуже суттєвою загрозою, якщо обласна парторганізація не має розгалуженої мережі, яскравих та відомих лідерів, спікерів, якщо немає достатнього фінансового ресурсу, а також не має значного доступу до провідних регіональних ЗМІ.

Харківську обласну організацію політичної партії „Сильна Україна” очолює Андрій Моченков – гендиректор ВАТ «Проконсул». Він ніколи не був присутній в інформаційному полі регулярно, системно, коли ще раніше очолював облорганізацію партії «Трудова Україна». В кращому випадку – декілька разів на рік, але й були декілька років, коли не було й того.

Вже будучи керівником обласного виборчого штабу С.Тігіпка, лідером облорганізації „Сильної України”, А.Моченков розповсюдив в ЗМІ декілька своїх політичних коментарів у період з жовтня 2009 року по лютий 2010 року. За своїм змістом коментарі не були яскравими, переважно стосувалися робочих моментів діяльності обласного штабу та обласної парторганізації.

Отже, А.Моченков не є ані харизматичним політиком, ані сильним регіональним політиком, відомим широкому загалу виборців Харкова та області, ані відомим та яскравим спікером. Його діяльність в політиці характеризується швидше непублічністю, аніж публічністю. Інших лідерів та спікерів облорганізації „Сильної України” в інформаційному полі Харківщини просто не було, що може свідчити або про їх відсутність взагалі, або ж про обмеженість доступу до провідних регіональних СМІ через політичний чи фінансовий фактори.

Обласна парторганізація, її лідери, представники активу не мають власних або контрольованих ними та відомих в регіоні ЗМІ. В цьому парторганізація суттєво залежить від місцевих лідерів ПР, лідера обласного БЮТ Арсена Авакова, лідера облорганізації „Фронту змін” Олександра Давтяна та лідера облорганізації СПУ Віктора Субботіна. Досвід президентської виборчої кампанії свідчить, що у тих, хто контролює ЗМІ, більше лояльності до тих сил, які вони не вважають своїми політичними конкурентами, або до тих, хто є конкурентами їх головних конкурентів.

Якщо оцінювати з точки зору фінансових ресурсів,  то облорганізація „Сильної України” має потенціал для акумулювання коштів, необхідних для проведення місцевої виборчої кампанії централізовано. Запровадження мажоритарної системи не зменшує цього потенціалу, бо до очолюваної С.Тігіпком політичної сили прийдуть представники бізнесу, які мають амбіції щодо участі в місцевих виборах. Однак в цьому питанні все залежить від низки факторів, внаслідок яких облорганізація „Сильної України” або суттєво збільшить до місцевих виборів свій людський, організаційний, фінансовий потенціал та доступ до провідних регіональних ЗМІ, або ж залишиться з тим, що має зараз.

Головний фактор – це бачення самим С.Тігіпком подальшого власного політичного шляху. Зараз йому доведеться обирати: залишатися фрагментом владної команди Партії регіонів чи йти у вільне політичне плавання, нарощувати свій рейтинг та змагатися з місцевими елітами ПР за вплив на органи самоврядування. Перший варіант прирікає облорганізацію „Сильної України” на консервацію її теперішнього формального статусу та дуже низького фактичного ресурсу.

Незалежно від того, що вирішить С.Тігіпко відносно свого власного майбутнього, стратегія очолюваної ним партії на місцевих виборах буде спрямована на боротьбу за депутатські мандати в радах міст та селищ міського типу.

26 червня 2010 року

Володимир Воля

http://varta.kharkov.ua/analytics/1070239.html

Незалежно від того провідні політичні сили області збережуть свій вплив на кандидатів під час їх висування, якщо закон передбачатиме висування кандидатів в депутати по мажоритарних округах лише від партій. Також цілком ймовірним стає скасування норми, яка дозволяє блокам політичних партій бути суб’єктами виборчого процесу на місцевому рівні.

На місцевих виборах 2006 року найбільший рівень підтримки від виборців області отримала Партія регіонів, яка отримала 83 із 150-ти мандатів в облраді та 54 зі 100-та мандатів у міськраді. Також ПР впевнено контролювала всі районні, міські та селищні ради області.

На другому місці за рівнем електоральної підтримки був БЮТ, який отримав 21 мандат в облраді та 14 мандатів у Харківській міськраді.

Очевидно, що зміни до виборчого закону не матимуть якихось негативних наслідків для позицій Партії регіонів на Харківщині.

Однак, новий закон створить низку незручностей для БЮТ, оскільки назва блоку вже давно є розкрученим політичним трендом, у порівнянні з яким партія з назвою „Батьківщина” є просто маловідомою. Навіть якщо б Арсен Аваков якимось чином переконав Юлію Тимошенко, що з технологічної точки зору на Харківщині доцільно йти на вибори „Блоком Арсена Авакова”, то тепер реалізація такого варіанту стане неможливою через законодавчу норму.

З іншого боку, якщо вибори проходитимуть за мажоритарною системою, то з точки зору ведення агітаційної кампанії вже втрачає значення той факт, від якої партії висунувся той чи інший кандидат. Навряд чи можна законодавчо зобов’язати кандидатів замінити на час агітаційної кампанії власну програму чисто партійною програмою. Бо суть виборів в мажоритарному окрузі – це змагання особистостей кандидатів в першу чергу.

Важливе значенні в цьому змаганні за перемогу отримують також їхні програми,  а в них – найбільше те, якою мірою вони торкаються безпосередніх проблем конкретного округу, а не проблем м. Харкова взагалі. Певною мірою, така деталізація програм (з прив’язкою їх до конкретної невеликої території мажоритарного округу)  може стати ефективним засобом боротьби кандидата за перемогу.

Крім того, лідерські позиції ПР та БЮТ на Харківщині не зміняться з огляду на наступні фактори: 1) наявність відомих лідерів та спікерів; 2) наявність організаційної структури та можливостей мобілізації додаткової кількості людей для участі в кампанії; 3) наявність фінансових ресурсів; 4) доступ до ЗМІ.

ПР має цілу низку відомих на Харківщині та поза її межами політиків, спікерів, поміж яких виділив би Михайла Добкіна, Геннадія Кернеса, Дмитра Святаша, Вікторію Казакову. Можливо, що з часом до них долучиться заступник голови Харківської облдержадміністрації Юрій Сапронов.

Щодо обласного БЮТ, то у нього є однозначно відомий не лише в регіоні, але й в Україні як політик та гарний спікер Арсен Аваков. Після зміни керівництва блоку в області, а також після переходу низки нардепів-харків’ян до парламентської більшості на Харківщині відбувається певна реорганізація цієї структури, її переформатування. Тому зараз важко назвати ще когось із знакових спікерів обласного БЮТ.

ПР має найбільші в області можливості для акумулювання коштів під вибори, оскільки членами партії є багато відомих й не дуже відомих підприємців Харківщини. Тим більше, що за умов запровадження мажоритарної системи питання фінансування виборчої кампанії стає виключно проблемою самого кандидата.

Серед політиків, бізнесменів, опозиційних до ОДА та міської влади Харкова, найбільші фінансові можливості має А.Аваков.  Однак, зараз поки що не можна визначити, наскільки достатнім буде фінансовий потенціал БЮТ на початку виборчої кампанії.

Навіть коли ПР була в опозиції, то вона й тоді мала великий людський потенціал, який базувався тоді, а також базується і на цей час на ідеологічному, організаційному, адміністративному та фінансовому факторах. Після створення Партією регіонів правлячої коаліції, нового уряду, людський потенціал партії на Харківщині зміцнився. Натомість БЮТ втратив можливість застосування адміністративного фактору. Проте блок може мати чималий людський потенціал завдяки ідеологічному, організаційному та фінансовому факторам.

Доступ ПР та БЮТ до ЗМІ є найбільшим в області (за кількістю контрольованих кожною з цих політичних сил регіональних ЗМІ).

Володимир Воля

http://varta.kharkov.ua/analytics/1070234.html

Якщо два суб’єкти політики, які тривалий час були ворогами, відносини між якими були сповнені різноманітних суперечок та конфліктів, змагання за сфери впливу, якщо вони врешті досягають якихось домовленостей про співробітництво, то вони повинні надати один одному практичні приклади слідування тим домовленостям. Не є виключенням і домовленості між США та Росією, досягнуті у листопаді 2009 року. І мають місце заходи довіри – ті практичні приклади, які демонструють готовність сторін діяти відповідно до спільних домовленостей.

1. Ситуація, яка виникла на Кавказі внаслідок серпневої 2008 року війни, фактично стала „замороженою” на невизначений термін. США та ЄС не надаватимуть Грузії якоїсь підтримки, якщо б навіть Тбілісі вирішив перевести конфлікт в „гарячу” фазу, та навіть не підтримуватимуть будь-яких дипломатичних загострень. Російські війська залишатимуться  в Абхазії та Південній Осетії на невизначений термін. Питання визнання незалежності Абхазії та Південній Осетії також відкладене на невизначений термін. Авіасполучення між Грузію та Росією, яке були припинене у зв’язку з конфліктом, вже відновлено.

2. Вже у грудні 2009 року всі провідні соціологічні служби України, більшість політиків та політичних експертів прогнозували перемогу В.Януковича на президентських виборах. Під час виборчої кампанії ані Росія, ані США, ані ЄС не виявляли свого активного інтересу стосовно перебігу виборчої кампанії та її можливих результатів.

3. На початку лютого США заявили про свій новий варіант розміщення компонентів ПРО – на території Румунії. При цьому офіційні представники і США, і Румунії наголосили, що жодним чином воно на спрямоване проти Росії, а пов’язане виключно з можливою загрозою з боку Ірану.

Якщо ідея розміщення наземних елементів ПРО в Польщі та Чехії розцінювалася російськими офіційними особами, політиками, політичними та військовими експертами однозначно як крок, спрямований проти РФ, то реакція на розміщення цих компонентів в Румунії вже була не такою категоричною та однозначною. (http://www.vesti.ru/doc.html?id=299946).

Так, російський міністр іноземних справ Сергій Лавров висловив занепокоєність у зв’язку з таким неочікуваним кроком США у зв’язку з режимом судноплавства в Чорному морі, який був закріплений спеціальною конвенцією, підписаною у 1936 році у швейцарському місті Монтрьо представниками СРСР, Великобританії, Франції, Болгарії, Румунії, Греції, Югославії, Австралії та Японії. Документ, зокрема, встановлює правила проходження військових суден через протоки Босфор і Дарданелли, а також правила їх перебування в Чорному морі. Щодо оцінок експертів, то їх частина вважає, що розміщення компонентів ПРО в Румунії не несе загрози для Росії, однак гіпотетично така загроза може з’явитися у разі модернізації системи ПРО через декілька років. Інша частина експертів вважають, що існує реальна загроза для Росії.

Очевидно, що наземні компоненти ПРО будуть розміщені на території Румунії, а питання про можливість їхньої модернізації не вирішуватиметься без консультацій США, ЄС з Росією. Залежатиме це від того, в якому напрямку розвиватиметься ситуація в Ірані та навколо нього. У разі її загострення можна очікувати не лише модернізації ПРО на території Румунії, але й розміщення її нових компонентів в інших країнах Європи – Центральної та Південної.

4. У першій декаді березня 2010 року в українському парламенті виникла коаліція нового формату. Навіть керівництво держави не заперечувало, що ця коаліція виникла не зовсім відповідним до законодавства шляхом.

Цій темі була присвячена зустріч президента В.Януковича з главами дипломатичних місій країн „великої вісімки” та ЄС, яка відбулася 10 березня. (http://glavnoe.ua/news/n45803). Президент довів до відома дипломатів підстави для формування нової коаліції. Зауваження висловили посли європейських країн, а дипломати з Японії та США мовчали. Після дискусії прес-служба президента повідомила: „Посли зазначили, що світова спільнота готова співробітничати  з новим керівництвом України задля того, щоб досягнути стабільності та реалізації реформ”.

Позиція дипломатів більшості країн, що належать до G8, була, за словами одного з учасників зустрічі, наступною: „Ми готові закрити очі на деякі труднощі. Ми готові не помітити навіть явного порушення Конституції при формуванні коаліції – зробимо вигляд, начебто ніяких проблем немає. Але період „закритих очей” не буде вічним. Наша головна умова – в Києві найближчим часом повинен початися період стабільності. Коаліція повинна бути діючою, а не лише оформленою на папері, а Партія регіонів – співробітничати з іншими політичними силами”.

Ну те, що дипломат від Японії мовчав, то цілком зрозуміло: ця держава знаходиться дуже далеко від України та й не має явних великих політичних амбіцій у світі. Мовчав і дипломат від США. Мабуть, тепер зрозуміло, чому мовчав. Головне, щоб в Україні була стабільність.

5. 9 квітня 2010 року за участю російського президента Д.Медведєва відбулася урочиста церемонія початку будівництва газопроводу, перша черга якого має запрацювати восени 2011 року. (http://www.utro.ru/articles/2010/04/09/886787.shtml). У реалізації проекту беруть участь: російський „Газпром” (51% капіталу), німецькі BASF та EON (по 20%), нідерландська Gasunie (9%), французька GdF Suez (по 4,5% акцій від кожного з німецьких акціонерів проекту).

Впродовж тривалого часу країни Балтійського моря не давали згоди на будівництво газопроводу у свої морській зоні, проте в останні місця змінили свою позицію. В Німеччині це питання теж довго дискутувалося. А французька компанія „GDF Suez” у 2007 році цікавилася „Nabucco”, але у жовтні 2009 року керівник компанії Жерар Местраллє заявив, що „GDF Suez” готова розглянути можливість інвестування в проект „Nabucco” на довгострокову перспективу  і припиняє вивчення питання стосовно перспектив приєднання до „Південного потоку”. (http://glavnoe.ua/news/n35136).

В принципі, Німеччина, Франція обрали прагматичний варіант політики: „Північний потік” для них є коротшим, аніж газопроводи через Закавказзя, а тому потребує менших витрат на будівництво, є менш ризикованим з точки зору міжнародної політики, позбавляє фінансування більш дорогого проекту, на який у країн Східної та Південної Європи немає достатніх власних коштів. Крім того, „Північний потік” оминає головну лінію зіткнення інтересів Росії, Польщі та інших країн Центральної, Східної Європи, проблемні Україну та Білорусь. Та й Балтійський регіон поки що є недосяжним для іранських ракет „Шахаб-4”, які покривають територію Туреччини, Закавказзя та України.

6. 21 квітня 2010 року у Харкові президенти України та Росії підписали низку документів, один з яких подовжує термін перебування російського ЧФ в Севастополі до 2043 року. Як вже зазначав раніше, реакції з боку офіційних представників та провідних експертів західних країн майже не було, а та, що й була, то була дуже нейтральною.

Події трьох місяців, що минули від того дня, свідчать, що завдяки президентству В.Януковича та харківським угодам Росія як держава реалізувала наступні свої головні інтереси: 1) державне керівництво України відмовилося від курсу на вступ до НАТО, натомість проголошує курс на нейтралітет; 2) у користуванні Росії залишається ще на 25 років військово-морська база в Севастополі; 3) відбулася загальна нормалізація та стабілізація українсько-російських відносин. Можна також говорити, що Росія домоглася певних результатів в економічній частині двосторонніх відносин, але поки що все те виглядає неоднозначним. Неоднозначними поки що є й гуманітарні (мовні, історичні) наслідки харківських угод.

Ті ж три місяці свідчать, що на тлі харківських угод державне керівництво України не відмовилося від курсу на інтеграцію з ЄС, не згорнуло співробітництво з НАТО, дало згоду на міжнародні військові навчання на своїй території, не має наміру приєднуватися до митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, а також не має наміру приєднуватися до ОДКБ.

Що ж стосується російської бази в Севастополі, то її цілком можна розглядати як своєрідну „компенсацію” Росії у зв’язку з розміщенням компонентів ПРО в Румунії, які тепер до 2043 року знаходитимуться в зоні гарантованої досяжності для російської зброї.

Росія планує зміцнити базу свого ЧФ за рахунок переведення кораблів з Балтійського флоту, а також за рахунок введення в дію нових суден. І це логічно, якщо військово-політичні пріоритети Росії переорієнтовуються на південний, азійський напрямок.

7. 9 червня на засіданні Ради Безпеки ООН був затверджений четвертий раунд санкцій проти Ірану. Підтримавши це рішення, Росія фактично відмовилася від свого наміру продати Ірану комплекси ППО С-300, як це передбачалося контрактом, підписаним ще у грудні 2005 року.

19 червня

Володимир Воля

Візит президента Б.Обами до Москви та його переговори з державними керівниками Російської Федерації (липень 2009 року) російське видання „Вєсті” назвало продуктивними, оскільки за підсумками був прийнятий великий пакет двосторонніх документів. (http://www.vesti.ru/doc.html?id=299946).

Хоча видання й акцентує увагу на декларації про загальне розуміння питання стосовно подальшого скорочення стратегічних наступальних озброєнь, яке з часом має лягти в основу нового відповідного договору, проте більш важливими з практичної точки зору та в контексті найближчої часової перспективи були інші документи. В першу чергу, це стосується політики в Азії.

Так, була підписана міжурядова угода про транзит озброєнь, військової техніки, військового майна та персоналу через територію Росії до Афганістану, де перебувають американські війська. Угода передбачає, що впродовж одного року здійснюватиметься 4,5 тис. рейсів, які звільняються від сплати транзитного збору, що, як зазначають „Вєсті”, дозволяє Пентагону зекономити не менше $ 163 млн.

Також під час зустрічі президентів США та РФ були прийняті заяви стосовно ПРО, Афганістану та співробітництва в ядерній сфері. Була досягнута домовленість про створення двосторонньої президентської комісії з розвитку співробітництва. Були підписані рамковий документ стосовно співробітництва між збройними силами обох держав, а також меморандум про заходи з удосконалення двостороннього військового співробітництва

Б.Обама назвав свої переговори з російським президентом „дуже продуктивними”. „Ми погодились, що відносини між Росією та США впродовж певного часу мали провали, і ми вирішили справді зробити перезавантаження в наших відносинах заради того, щоб могли співробітничати більш ефективно за напрямками, які представляють взаємний інтерес”. Д.Медведєв зазначив: „Візит виявився в усіх смислах насиченим та включав усі елементи нашої кооперації – зовнішню політику, двосторонні відносини, економіку, гуманітарну сферу”. (http://www.vesti.ru/doc.html?id=299946).

Отже, якщо проаналізувати увесь контекст американського та російського президентів, якщо відкинути високі та одночасно дещо стримано дипломатичні оцінки, які дав цим переговорам Д.Медведєв, однозначним залишається наступне: 1) пріоритетними були питання політичного та військового співробітництва, 2) спільним геополітичним інтересом (напрямком) є Середній Схід, 3) результати переговорів фіксують паритет інтересів в тих моментах, які до того часу викликали суперечки.

Політичні питання стосовно ситуації у Східній та Центральній Європі не були на порядку денному переговорів, що може означати зняття відповідних суперечностей між Заходом та Росією, досягнення балансу, який би враховував інтереси як Заходу, так і РФ.

Що стосується Афганістану, то не слід розглядати присутність там військ США та їхніх союзників по НАТО виключно в контексті боротьби з талібами, боротьби з виробництвом наркотиків та підтримання хоч якоїсь (нехай і дуже символічної) стабільності в цій країні. Присутність військових підрозділів західних країн в Афганістані є певним дипломатичним засобом тиску на Тегеран, а у разі, якщо США та їхні союзники вирішать вдатися до силових заходів по відношенню до Ірану, та присутність може отримати і тактичне, і стратегічне значення з точки зору військової. Для державного керівництва США такий зв’язок між Афганістаном та Іраном є чітким та логічним.

Значимість Афганістану ті Росії на цьому азійському напрямку американської політики наглядно демонструють висловлювання директора у справах Росії та Євразійського регіону Ради національної безпеки США Майкла Макфола (http://www.rian.ru/politics/20100611/244958331.html): „Афганістан – ми боремося з екстремістами, хіба це не відповідає національним інтересам Росії? Це риторичне запитання, і відповідь на неї – так. Попередити отримання Іраном ядерної зброї – це в інтересах Росії чи ні? Це в наших національних інтересах і, думаю, в російських теж”.

Далі: „Коли нова адміністрація прийшла в Вашингтон, всі наші постачання йшли через південний напрямок. До кінця літа (2010 року) ми сподіваємося направляти вже 50% вантажів через північні шляхи (через Росію). Об’єктивні передумови для цього були дуже простими – диверсифікувати канали постачань до Афганістану. Північний шлях для нас коротший, безпечніший і дешевший”. „Росія знаходиться в центрі всього цього. Росія займає ключове положення з точки зору витрат палива, зручності авіаперевезень, включаючи (фрахт вантажних літаків) АН-124, а також ключове положення з точки зору наших вертолітних  підрозділів. Коли мені говорять, що Росія нам не допомагає в Афганістані, я відповідаю – подивіться на все це в комплексі, і стане зрозуміло, що ми (РФ та США) доповнюємо один одного”.

Отже, пан М.Макфол констатує, що в нинішній час південний транспортний коридор до Афганістану – небезпечний. Так, він став менш безпечним через загострення внутрішньої ситуації в Пакистані ще у 2008-2009 роках. Немає жодних гарантій, що ситуацію там вдасться стабілізувати найближчими роками. Крім того, південний шлях проходить не так далеко від іранської території. І у разі суттєвого загострення ситуації навколо Ірану той шлях стає ще набагато небезпечнішим. Та й загострення іранської кризи може негативно вплинути на ситуацію в тому ж Пакистані. В таких умовах північний транспортний коридор до Афганістану набуде ще більшого значення. Тому Вашингтону зараз дуже потрібні співробітництво й партнерство з Москвою, і заради цього є прагматичним зняти з порядку денного двосторонніх відносин суперечливі теми, пов’язані зі Східною Європою, Кавказом тощо.

Баланс інтересів.

В чому полягає баланс інтересів між США та  Росією? На нинішньому етапі це головним чином стосується трьох блоків питань.

По-перше, Східна та Центральна Європа. США, НАТО прагнули не допустити посилення Росії за рахунок відновлення її впливу на колишні радянські республіки в Європі та Закавказзі. Натомість Росія категорично негативно реагує на будь-які спроби розширення впливу НАТО у східному напрямку. Так само негативно вона реагує, якщо навіть ініціатива йде не від НАТО, а від частини політикуму тієї чи іншої колишньої республіки СРСР.

Ще один важливий інтерес пов’язаний з Іраном, і полягає в потребі Заходу створити ефективну систему ПРО, в рамках якої США має плани розміщення компонентів цієї системи в Європі, неподалік від території колишнього СРСР. Росію не влаштовує близькість елементів про не то що неподалік від її кордонів, а навіть поблизу колишніх радянських республік.

По-друге, це блок питань, пов’язаний з транспортуванням військових вантажів до Афганістану. Росія дуже прискіпливо слідкує за контактами державного керівництва Киргизстану, Узбекистану, Казахстану, Таджикистану з США у згаданих питаннях. В цьому Москва вбачає загрозу тому, що вважає сферою свого впливу в Азії.

По-третє, це блок питань, який стосується заходів по стримуванню іранської ядерної програми у теперішньому та майбутньому часі, заходів по стримуванню зростаючого військово-технічного потенціалу та впливу Тегерану в прилеглих регіонах взагалі. Заходу, особливо США, завжди не подобалося співробітництво РФ чи російських компаній з Іраном – чи то Бушерський контракт, чи то продаж військово-технічної продукції (наприклад, комплексів СС-300). Москві ж невигідне будь-яке посилення впливу США на Близькому та Середньому Сході, тому вона розглядала співробітництво з Тегераном саме в цьому контексті, доки Іран не почав перетворюватися на загрозу сферам впливу самої Росії.

Той факт, що Іран, який фактично став ядерною державою у лютому 2010 року та фактично підійшов до реальної можливості створення власної ядерної зброї, створив нові жорсткі виклики для зовнішньої політики США, ЄС та Росії.

Іранські ракети „Шахаб-4” мають дальність 2 тис. км та покривають територію Румунії, Болгарії, Туреччини, Греції, частково – Сербії, Македонії. Також вони покривають Україну, Закавказзя, всю чорноземну зону РФ, Поволжя, всі країни Середньої Азії, більшу частину Казахстану, Індії, південний захід КНР, увесь Близький Схід, зону Суецького каналу, Єгипет.  Триває робота над ракетою „Шахаб-5”, проектна дальність якої сягає 3,5 тис. км, і, у разі успішного завершення її розробки та виготовлення, вона здатна буде досягати Іспанії, Великобританії, покриватиме всю Скандинавію, всю європейську частина Росії, Західний Сибір.

Отже, іранський фактор для керівництва США, ЄС, Росії став суттєвим мотивом для співробітництва. Завдяки цьому перші два блоки інтересів вже втратили свою актуальність та гостроту, яку мали ще кілька років тому. Бо після краху тридцятирічної політики санкцій проти Ірану наступним може стати крах американської політики на Близькому та Середньому Сході, а також крах президента Б.Обами та його адміністрації. І це дуже серйозно змінить геополітичну конфігурацію не лише в Азії, але і в Євразії та у світі загалом. Зміни й так відбуваються, але тоді вони відбудуться швидше і драматичніше.

Володимир Воля

Здавалося б, що серпнева 2008 року війна на Кавказі повинна була б призвести до суттєвого погіршення відносин між Заходом (США, ЄС, НАТО) та Росією. Однак все почалося й невдовзі завершилося хоча й різкими, але дуже дипломатичними заявами на адресу Росії. В США наближалися президентські вибори, а провідні країни Європи (Німеччина, Франція, Італія) не мали намір псувати свої відносини з РФ через Грузію, яку сприймали по більшості як союзника Вашингтона.

У європейських країн було своє прагматичне бачення відносин з Москвою (передусім, це стосується енергетичної сфери), а також значний досвід прагматичного співробітництва з російським державним керівництвом. Європа, яка дужа значно залежить від російського газу, не могла ставити під загрозу свою стабільність через маленьку Грузію, яка знаходиться далеко на Кавказі, а державне керівництво якої хоч і декларує прозахідну політику, проте його дії не завжди є однозначними. Немає ніякою логіки в тому, щоб вкинути цілу Європу в енергетичну та економічну кризу через невелику країну. І з точки зору інтересів європейських країн – це природно і логічно.

В США новобраний президент Барак Обама визначив наступні зовнішньополітичні пріоритети своєї діяльності: стабілізація ситуації в Іраку та скорочення там американського військового контингенту; збільшення військової присутності в Афганістані; протидія Ірану у питанні створення ним ядерної зброї; протидія посиленню впливу КНР в різних частинах світу. В контексті оголошеного адміністрацією Б.Обами „пере завантаження” американської зовнішньої політики у 2009 році розпочався рух у напрямку зменшення участі США в європейській політиці та перерозподілу відповідальності в рамках НАТО, що передбачає збільшення відповідальності європейських союзників за безпеку та стабільність в Європі.

У серпні 2009 року Збігнев Бжезінський у своїй статті „НАТО та безпека світу”, надрукованій в „The New York Times”, констатував, що США здають своє глобальне лідерство країнам Азії, та зазначив, що для НАТО потрібна нова стратегія, довгостроковою метою якої повинно стати співробітництво з Російською Федерацією. За словами З.Бжензінського, світ стоїть перед безпрецедентною загрозою глобальній безпеці – „хаосом, обумовленим недавнім політичним пробудженням людства”. Однак, за його словами, не існує ефективної системи глобальної безпеки, здатної впоратися із зростаючою у світі кількістю заворушень, але це можна виправити за допомогою НАТО. Також З.Бжезінський вказує на ризик для Заходу, який полягає у стрімкому зростанні сил Китаю, Індії, швидкому відновленні сил Японією, що призводить до переміщення економічного та політичного центру з Північної Атлантики до регіонів Тихого океану.

Саме в цьому контексті З.Бжезінський, відомий в минулому своєю жорсткою антирадянською та антиросійською позицією, вбачає потребу у новій стратегії НАТО по відношенню до Москви. „Росія – не ворог НАТО, але ставиться до НАТО вороже. По відношенню до Російської Федерації політика НАТО повинна визначатися двома цілями: консолідація безпеки в Європі шляхом встановлення близького співробітництва між Росією та євроатлантичною спільнотою, а також включення Росії до більш тісної мережі глобальної безпеки, що опосередковано сприятиме загасанню її імперських амбіцій”.

У згаданій статті З.Бжезінський назвав доцільним укладення угоди між НАТО та ОДКБ, до складу якого разом з Росією входять Білорусь, Вірменія, Казастан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан. Згодом, на думку американського політолога, можна було б створити об’єднану раду зі співробітництва по лінії НАТО – Шанхай, що передбачає пряме співробітництво з Китаєм та Індією, включення цих країн до системи глобальної безпеки. (http://focus.ua/foreign/59261).

Що ж стосується України, то З.Бжезінський в інтерв’ю „Голосу Америки” у жовтні 2009 року зазначив (http://glavnoe.ua/news/n35008): „Вона може створити сприятливі умови для зближення Росії із Заходом. Так що Україна певною мірою може допомогти сформувати майбутнє Росії, підвищити її безпеку та роль на світовій арені. В іншому випадку Росія, затиснута між півтора мільярдами китайців та 550-мільйонним населенням Європи, яке значно багатше за росіян, залишиться напівпустим простором, на якому скорочується населення”.

Важко сказати, наскільки велику увагу З.Бжезінський приділяв у своєму аналізі китайським навчанням „Великий крок”, анонсованим ще навесні 2009 року, а також газопроводу ТУКК, введення якого в експлуатацію було заплановане на кінець 2009 року. Однак, однозначно в запропонованому ним баченні майбутнього пріоритет віддається співробітництву НАТО з Росією. А ідея співробітництва з безпеки по лінії НАТО – Шанхай в загальному контексті оцінки зміни ролі Азії у світових процесах та в контексті пропозицій на майбутнє виглядає як віддалене у часі запрошення Пекіну до участі в такій системі глобальної безпеки.

Пріоритет на співробітництво НАТО з Росією у близькій часовій перспективі та перехід на вісь „НАТО – Шанхай” в дальшій часовій перспективі можна вважати ознакою того, що ані США, ані НАТО не вважають Росією більшою загрозою для себе, аніж інші загрози, що існують у світі. Це також можна вважати свідченням, що для Заходу більш надійним та ефективним в контексті забезпечення глобальної безпеки виглядає співробітництво з Пекіном, аніж з Москвою. Однак, на найближчу часову перспективу для США шанси на масштабне військово-політичне співробітництво з Росією є набагато реальнішими, аніж з КНР. Тому що Пекін у своїй зовнішній політиці намагається дотримуватися неконфліктності, не втручається в політичні міждержавні суперечки в інших регіонах світу, якщо вони не торкаються Піднебесної безпосередньо і в значній мірі. Російська ж зовнішня політика, як і американська, має суттєвий компонент конфліктності, амбіційності. Росія кожним своїм кроком, кожною своєю заявою прагне показати світу, що вона – дуже сильна і впливова держава, яка належить до „вищої ліги” міжнародної політики, яка здатна бути другим полюсом у світі, де після розпаду СРСР встановила моно полярність, уособлювана США та НАТО. І Росія має потребу активно діяти, щоб довести світу свою визначну й унікальну роль у міжнародній політиці.

Захід не має ілюзій щодо реального стану російських збройних сил та реального рівня їх спроможності у вирішенні питань глобальної безпеки. Можливо, що це стало однією з важливих причин, чому США та НАТО перестали сприймати Російську Федерацію як загрозу та головного конкурента в глобальній політиці. Разом з тим, Росія має потужний військово-технічний потенціал та політичні важелі, достатні для того, щоб мати суттєвий вплив в Центральній Азії, Закавказзі, на Близькому та Середньому Сході. Тому й настала потреба у співробітництві з Росією, і саме в напрямку згаданих регіонів Євразії.

(далі буде)

19 червня

Володимир Воля

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/23/5162662/

Дуже значну частину змісту дискусії займала тема втрати Україною частини суверенітету у зв’язку з подовженням терміну перебування російського флоту в Криму, а також внаслідок фактичної відмови державного керівництва від курсу на вступ до НАТО. Не можна не погодитися з тим, що харківські угоди стали можливими завдяки перемозі на президентських виборах Віктора Януковича, переформатуванню парламентської правлячої коаліції та формуванню нового уряду.

Реакція головних геополітичних центрів.

Російська влада та представники російського політикуму переважно позитивно оцінили підписання українсько-російських угод у Харкові. І це цілком природно, бо згадані угоди є вигідними для Російської Федерації.

Однак для багатьох українських політиків, експертів та громадян не зовсім очікуваною та зрозумілою стала дуже стримана реакція на харківські угоди з боку політичних кіл США, країн ЄС, НАТО. Буде правильно навіть сказати, що реакції майже не було.

Вже 22 квітня у зв’язку з підписанням угод до адміністрації президента були запрошені представники дипломатичних місій, а сам В.Янукович зустрівся з єврокомісаром з питань розширення ЄС та політики добросусідства Штефаном Фюлє та головою представництва Єврокомісії в Україні Жозе Мануелом Пінту Тейшейрой. Ш.Фюле за підсумками зустрічі зазначив: „Це ваше рішення, і воно цілком в компетенції України. Такі правила гри”. Світове товариство не має наміру висловлювати невдоволення підписаними угодами.  „Договори були підписані не на найкращих для України умовах, але в ситуації, яка склалася, коли Києву потрібно було переглянути газові контракти від 2009 року, їх не можна назвати провальними”. (http://glavnoe.ua/news/n49081). Тобто, все звелося виключно до економічної складової харківських угод, і жодних оцінок їх політичної складової.

23 квітня у Таллінні генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен за підсумками робочого засідання неформальної зустрічі міністрів іноземних справ країн-членів Альянсу зазначив, що підписані 21 квітня українсько-російські угоди не вплинуть на відносини ані з Москвою, ані з Києвом. (http://vlasti.net/news/86601).

Французьке видання „Le Monde” 23 квітня зазначило: „Парадоксально, але це добра новина і для європейців. Зниження напруги між Росією та Україною – ознака розрядки на Сході, свідоцтво бажання Москви покращити відносини з багатьма зі своїх сусідів. Найбільш очевидно це, коли йдеться про Польщу”. За словами видання, ці зімни вписуються в новий дипломатичний контекст. „Відносини Москви та Вашингтона стали м’якшими. Займаючи більш конструктивну позицію, Росія прагне розвіяти західну недовіру в момент, коли НАТО напрацьовує нову „стратегічну концепцію”, яка може зміцнити механізми взаємодії союзників один з одним”. Як зазначає видання, участь Польщі як регіональної держави необхідна для просування переговорів стосовно нової угоди про співробітництво ЄС з Росією. „Європа, єдиний надійний партнер, здатний забезпечити Росії інвестиції для відновлення економіки, повинна врешті послідовно сформулювати свою позицію по відношенню до великого східного сусіда”. (http://www.inopressa.ru/article/23Apr2010/lemonde/east.html).

Щодо державного керівництва Німеччини, Франції, країн Північної Європи, то початок будівництва „Північного потоку” можна тлумачити саме як позитивне ставлення до харківських угод. Крім того, офіційні високопосадові представники декількох країн Європи були присутні на параді у Москві 9 травня п. р.

Щодо Китаю, то його представники взагалі жодним чином не прокоментували харківські угоди. Китайська зовнішньополітична риторика традиційно є спрямованою проти США та НАТО, а Росія є членом ШОС (Шанхайського оборонного союзу). І хоча харківські угоди зафіксували певні зміни в балансі між Росією (з одного боку) та США з НАТО (з іншого боку), проте високопосадові представники Пекіну дипломатично промовчали.

Знакові події в Євразії у 2009-2010 роках.

Підписані у Харкові українсько-російські угоди стають логічними, якщо їх розглядати в контексті загальної зміни геополітичної диспозиції у світі в цілому та в Євразії безпосередньо.

1. Відбулося суттєве збільшення впливу КНР в прилеглих регіонах, а особливо у Сибіру, в Середній Азії, на середньому Сході.

У серпні 2009 року в Китаї відбулися широкомасштабні військові навчання „Великий крок”, в яких взяли участь 50 тис. військовослужбовців, а самі навчання проходили на значній відстані (1,2 тис. км) від місць постійної дислокації задіяних чотирьох військових бригад. Застосовувалися бойові набої замість холостих. Ці навчання не могли не привернути серйозну увагу з боку державного керівництва усіх провідних країн світу. Військовий бюджет КНР постійно зростає, і у 2009 році він збільшився на 15%. (http://www.rbc.ua/rus/newsline/2009/08/11/574045.shtml).

Заступник директора російського Інституту політичного та військового аналізу Олександр Храмчихін звернув увагу, що навчання були найбільшими за 60-річну історію КНР, що вони мали не тактичний, а стратегічний характер. Вони проводилися на території чотирьох із семи військових округів Китаю. Крім 50 тис. військовослужбовців сухопутних військ та ВПС в них взяли участь більше 6 тис. транспортних засобів. Під час маневрів війська подолали відстань загалом близько 50 тис. км, в т. ч. чотири загальновійськові дивізії здійснили марш на 2 тис. км. На навчаннях відпрацьовувалися бойові дії „армія проти армії”, а не дії проти партизан, сепаратистів, не дії з придушення внутрішніх заворушень.

О.Храмчихін звернув увагу, що марш на 2 тис. км має сенс лише для одного театру військових дій, – напрямок Росії та Казахстану. Інші напрямки в цьому випадку не мають сенсу ані з точки зору геополітичної, військово-політичної, ані з точки зору кількості задіяних військовослужбовців чи техніки.

Місцевість, на якій проводилися навчання, за своїми фізико-географічними особливостями є близькою до регіонів Центральної Азії, Далекого Сходу та Забайкалля. І у навчаннях взяли участь з’єднання орієнтованих на Росію, Монголію, Центральну Азію Пекінського, Шен’янського та  Ланьчжоуського військових округів, а також Цзиннаньського округу, який є резервним для згаданих трьох округів.

З огляду на ці навчання та високий військово-технічний потенціал КНР, О.Храмчихін робить припущення, що Пекін серйозно розглядає можливість ведення наступальних бойових дій проти Росії та країн Центральної Азії. (http://nvo.ng.ru/forces/2009-10-09/1_china.html).

Для більшого розуміння слід зазначити, що марш на 2 тис. км. від кордонів КНР на північ покриває відстань до узбережжя Льодовитого океану, на північний захід  – майже до Уральських гір (важливі у військово-промисловому смислі міста Свердловськ, Нижній Тагіл, Магнітогорськ, Челябінськ, а також значимий з точки зору газу та нафти Західний Сибір), на захід – річка Урал та східне узбережжя Каспійського моря (Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан,  Киргизстан). Тому важко не погодитися з висновком О.Храмчихіна стосовно спрямованості китайських військових навчань саме на північ та захід. Потенційна загроза Росії з боку Китаю ще більше перейшла з площини теоретичної в цілком реалістичну.

Певну ясність стосовно смислу навчань „Великий крок” внесли події грудня 2009 року. За участю державних керівників КНР, Казахстану та Туркменістану був введений експлуатацію газопровід в рамках проекту „Центральна Азія” (ТУКК) для транспортування газу Туркменистану, Узбекистану та Казахстану до Китаю. Колишні республіки СРСР суттєво зменшили свою газоекспортну залежність від Росії, вийшовши на великий китайський газовий ринок без транзитних посередників.

Згаданий проект ставить перед КНР завдання забезпечення безпеки імпорту газу з країн Центральної Азії, яка є нестабільним регіоном на цей час та має потенціал для загострення ситуації в майбутньому. Отже, не слід очікувати найближчими роками наступальних операцій Китаю в бік Росії, проте не можна виключати обмежених військових операцій задля забезпечення нормального функціонування ТУКК. Тобто, пріоритетом є Туркменістан, Узбекистан, Казахстан (однак це не стосується ані Таджикистану, ані Киргизстану).

Якщо до 2009 року вплив Китаю в колишніх радянських республіках Середньої Азії зростав за рахунок суто економічної експансії (товарної та фінансово-кредитної), то у 2009 році він суттєво посилився за рахунок енергетичного (газопровід ТУКК) та військово-політичного факторів (військові навчання „Великий крок”). КНР продемонструвала свою готовність та спроможність до проведення військових операцій на відстані 2 тис. км на північ та на захід від своїх кордонів. Крім того, посилення впливу Пекіну в регіоні означає прискорення процесу переорієнтації країн регіону з Росії на Китай, а також ще більше за масштабами зменшення впливу Москви на ситуацію в Середній Азії.

2. Іран став ядерною державою. Про це повідомив 11 лютого 2010 року президент країни Махмуд Ахмадінеджад у зв’язку отриманням першої партії урану, збагаченого до 20%. Тоді ж президент Ахмадінеджад заявив, що „Іран здатний збагачувати уран навіть до 80%-го рівня, але не робитиме того, оскільки в тому немає потреби”. (http://korrespondent.net/world/1046207).

Друга частина заяви іранського лідера виглядала нелогічною вже тоді, б було б недалекоглядним, зухвалим, а також злочинним по відношенню до власної країни говорити в умовах міжнародних санкцій про те, що Іран став ядерною державою, не маючи вже на той час ядерного боєзапасу, або не маючи можливості отримати його в стислі терміни.

Відчуття тієї „нелогічності” були невдовзі підтверджені самим Тегераном: вже на початку квітня було повідомлено, що Іран створив та здійснив випробування 200-міліметрових центрифуг нового покоління для збагачення урану (нові центрифуги є вдвічі потужнішими від встановлених на заводі по збагаченню урану в Нантазі). (http://focus.ua/foreign/111743).

Ядерний статус, наявність ядерної зброї та сучасних засобів доставки ядерних боєзарядів автоматично й суттєво підвищують статус Ірану не лише в Азії, але і в Євразії та світі загалом. Тегеран традиційно має інтереси в Афганістані і намагатиметься відновити та збільшити свій вплив в цій країні. Так само Тегеран прагнутиме збільшення свого впливу в Іраку, а також в Закавказзі, Таджикистані, Туркменистані. Це означає на перспективу витіснення із Закавказзя та країн Середньої Азії виключно Росії. Заходи США та країн НАТО в Іраку та Афганістані поступово опиняються в ще більш загрозливій ситуації. На Середньому Сході виникає тріада з ядерних держав – Індії, Пакистану, Ірану. При цьому, між Індією та  Пакистаном, між Пакистаном та Іраном є свої суперечності. Туреччина та арабські країни опиняються в незручній ситуації балансування між Заходом та Іраном. Зростає загроза стабільності постачання до західних країн іракської, кувейтської та саудівської нафти і газу.

Саме китайський та іранський фактор спричинили суттєві зміни в політиці США, Росії та ЄС. Зміни політики у Східній Європі – лише один з проявів цих глобальних змін, лише один з епізодів, що стали явними.

(Далі буде)

15 червня 2010 року

Володимир Воля

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/18/5150226/

Однак у другій половині травня президент та лідер Партії регіонів В.Янукович, декілька представників цієї партії озвучили ідею проведення місцевих виборів восени 2010 року.

Багато тих, хто вважає, що різка зміна позиція керівництва ПР зумовлена простим розрахунком: для партії місцеві вибори з точки зору результатів вигідніше провести восени п. р., аніж в березні 2011 року, коли громадські настрої можуть суттєво змінитися під впливом об’єктивних соціально-економічних факторів. Але з такою оцінкою можна погодитися лише частково.

По-перше, заява керівництва ПР про доцільність проведення місцевих восени п. р. – це гра, спрямована на підтримання суперечностей серед опозиційних політичних сил. Хто тримає ініціативу у своїх руках, той робить гру та направляє її. І важливо, щоб суперник увесь час смикався, щоб був увесь час дезорієнтований. Вже не один раз ми мали увагу спостерігати, як перед різними черговими й позачерговими виборами лідери опозиції починають вести між собою гарячі дискусію з приводу того, хто головніший, і хто й на скільки місць заслуговує у передвиборному списку. Неодноразово ми спостерігали, що саме в таких умовах починається інтенсивний рух політичних сил та їхніх лідерів, просто політиків з одного політичного табору до іншого.

Отже, актуалізація теми безпосереднього наближення місцевих виборів призводить до внутрішніх конфліктів та політичних міграцій, зумовлених амбіціями, квотами та розрахунками на потрапляння до рад.

По-друге, таку зміну позиції можна розцінювати як ознаку невпевненості в тому, що президенту та уряду вдасться втримати економічну та соціальну ситуацію під контролем. Це стосується як рівня реальних доходів громадян, так і цін, вартості послуг, транспортних тарифів та тарифів на послуги ЖКГ. Оскільки головною проблемою осінньо-зимового періоду є тарифи на опалення, то, ймовірно, що влада не має можливостей утримуватися від підвищення тих тарифів попри всі газові угоди з Росією.

Останні заяви В.Януковича свідчать, що „ігри” з датою місцевих виборів завершилися. Принаймні, остаточно це можна буде стверджувати лише після початку розгляду у парламент відповідних проектів документів.

Оптимальним для Партії регіонів з точки зору результативності було б проведення місцевих виборів до середини літа поточного року, але вибори місцевих рад не можна наблизити де-юре, а дата виборів місцевих голів вже безповоротно скасована ще у лютому. А вибори на літо призначати вже пізно, бо питання зміни виборчої системи не дозволить прийняти таке рішення швидко.

Якщо говорити про осінь, то реальна дата їх проведення припадатиме вже на опалювальний сезон. І опозиційні сили активно використовуватимуть у своїй політичній діяльності тези про намір влади підвищити тарифи, а влада буде переконувати, що то брехня від опозиції. Якщо владі вдасть утримати тарифи та ціни до кінця року, а потім вони будуть таки підвищені, то це негативно вплине на результат ПР на виборах місцевих голів у березні 2011 року, які можуть зійтися ще й з достроковими виборами парламенту.

І сьогодні вже немає значення, чи будуть  якісь місцеві вибори восени п. р. чи у березні 2011 року. Криза – ще далека від завершення, і у бюджеті не вистачає коштів – хоч у державному бюджеті, хоч у місцевих бюджетах.

Ще один важливий аспект місцевих виборів – такий собі фактор „Т” в особі віце-прем’єр-міністра та лідера партії „Сильна Україна” Сергія Тигіпка.

У той час, коли його призначали на посаду, він заявляв, що йде в уряд заради проведення реформ. При цьому С.Тігіпко саме тоді й заявив, що ані Микола Азаров, ані члени його уряду не є реформаторами. Чим завершиться це? Тим, що в умовах загострення економічної та соціальної ситуації М.Азаров першим звинуватить С.Тігіпка в неефективності реформаторської діяльності того? Чи в тих самих непростих умовах С.Тігіпко сам першим заявить про свою відставку, звинувативши М.Азарова та його уряд у відсутності реформ і неефективності економічної та соціальної політики?  Це станеться неминуче, але призначення місцевих виборів на осінь п. р. наближає у часі завершення перебування С.Тігіпка у складі теперішнього уряду та його новий похід у політичне „вільне плавання”. Цьому також сприятимуть результати різноманітних опитувань громадської думки. Це може статися у вересні-грудні 2010 року.

Формально „першою ластівкою” нового самостійного політичного походу С.Тігіпка може стати ситуація навколо проекту Податкового кодексу, який був оцінений керівником уряду М.Азаровим як досконалий.

З призначенням на посаду в уряді С.Тігіпко проголосив своїм пріоритетом проведення реформ, пообіцяв податкові канікули. В цьому контексті цікавою є заява його заступниці по партії Олександри Кужель, яка повідомила в інтерв’ю виданню „Дєло”, що той піде у відставку з посади віце-прем’єр-міністра у разі провалу податкової реформи.

24 червня сам   С.Тігіпко заявив (http://biz.liga.net/news/E1006145.html), що відстоюватиме запровадження податку на доходні відсотки власників депозитів. „Я бы все-таки настаивал на том, чтобы небольшой процент был. Это как раз свидетельствует о том, что говорил Президент: улучшить бюджет, но за счет богатых. Мы можем посмотреть и сказать: с депозитов такого-то уровня, чтобы под эту норму не попал, например, пенсионер, который от детей получает какие-то небольшие деньги и за счет этого может улучшить свою ситуацію”.  Не знаю, чи є депозити у лідера „Сильної України”, і наскільки великі ті депозити, але його заява нагадує початок передвиборної кампанії, які завжди орієнтовані на вуха бідних, а не багатих.

У першому турі президентських виборів С.Тігіпко отримав більше 10% голосів виборців у 21-му регіоні, результат в межах 7-10% – у 3-х регіонах, результат в межах 4-5% – у 3-х регіонах. По переважній більшості регіонів України С.Тігіпко отримав 2-3 результат в загальному рейтингу. При цьому, переважна частина прихильників С.Тігіпка у другому турі президентських виборів підтримала кандидатуру В.Януковича.

Отже, у разі його відставки та збереження сильної ролі партій на місцевих виборах може розпочатися певне перетікання людського, організаційного та фінансового ресурсу з Партії регіонів до „Сильної України”.

Для політичного проекту С.Тігіпка важливо, щоб на місцевих виборах представники „Сильної України” були представлені головами та фракціями в радах в значній частині міст, селищ східної, південної та центральної частин України. Інакше місцеві вибори поставлять остаточну крапку на політичній перспективі цього політика.

Партії ж регіонів важливо провести одночасно вибори і місцевих рад, і місцевих голів. Якщо керівництво партії вирішило проводити вибори 31 жовтня 2010 року, то в такому випадку існує потреба перенесення виборів місцевих голів з березня 2011 року на осінь п. р. Це означатиме, що місцеві голови припинять свої повноваження значно раніше, аніж через 5 років після свого обрання. Для цього потрібні зміни до Конституції, а для таких змін потрібні гарантовані 300 депутатських мандатів у Верховній Раді. Іще потрібна мажоритарна система, бо мажоритарними завжди з переможцями, завжди з тими, у кого реальна влада. „У перемоги – багато батьків, поразка – завжди сирота”.

Ризики для Партії регіонів криються в тому, як проходитимуть місцеві вибори, а також в тому, якими будуть їх результати. В тому числі для політичної сили С.Тігіпка, БЮТ, Народної партії, певних учасників нинішнього блоку НУНС. Іще: в соціально-економічній ситуації в країні, яка буде після місцевих виборів. Все це здатне спричинити чергову зміну внутрішньополітичної конфігурації, загострити ситуацію навесні 2011 року тощо. І на той час вже можуть виникнути об’єктивні та суб’єктивні фактори для консолідації значної частини опозиційних політичних сил, але вже на новій основі. Ніщо не вічне ані у владі, ані в опозиції, ані лідери опозиції. Все змінюється. І мажоритарники завжди з переможцями.

1 липня 2010 року

Володимир Воля

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/07/1/5186146/

Зокрема, перший заступник керівника МЗС Російської Федерації Андрій Денисов заявив, що договір про російський флот в Севастополі діятиме навіть якщо у Києві знову зміниться влада. «Если в международном договоре не предусмотрено право выхода, то по Венской конвенции для того, чтобы договор был прерван, требуется коренное изменение обстоятельств». При цьому пан Денисов пояснив, що під такою докорінною зміною обставин слід розуміти форс-мажор, війну чи якісь інші не передбачувані обставини. «Разумеется, любое государство может денонсировать любой договор, это, в конечном счете, воля этого государства, но тем самым оно нарушает международное право и фактически переводит себя в разряд государств-изгоев».

Пан Денисов правий в тому, що на міжнародний імідж держави впливає негативно постійна зміна зовнішньополітичного курсу після кожних виборів чи то парламенту, чи то президента. Уникнути таких смикань на тривалий термін можна лише шляхом всенародного референдуму. Стаття 5 чинної Конституції України визначає, що „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», який здійснює владу в т. ч. безпосередньо. А згідно зі статтею 69 Конституції, «народне волевиявлення здійснюється  через  вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії».

Отже, «голос народу – то голос Бога». І народне волевиявлення, здійснене шляхом референдуму, має пріоритет над усіма договорами та угодами, підписаними президентами, прем’єр-міністрами, а також над усіма рішеннями, прийнятими парламентом.

Що необхідно для проведення такого референдуму?

По-перше, згідно зі статтею 72 Конституції України, „всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень”. „Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області”. Як свідчить практика, в цьому пункті одночасно містяться й складнощі, оскільки відсутність закону про референдуми та невизначеність цього питання в Конституції дозволяють керівникам держави ігнорувати народні ініціативи. Так, на початку 2006 року СДПУ(о) організувала збір підписів виборців для ініціювання референдуму по НАТО та ЄЕП. Не зважаючи на те, що підписи необхідній кількості були зібрані, перевірені в ЦВК та передані президенту В.Ющенку, референдум так і не був призначений. Очевидною головною причиною ігнорування цієї ініціативи тогочасним президентом є його прихильність до курсу на вступ України до НАТО та очевидність того, що під час референдуму виборці висловляться не на користь Північноатлантичного альянсу. З іншого боку, жодна парламентська політична сила чомусь не вдалася до тиску на президента в цьому питанні.

Отже, виявилося той референдум не співпадав з інтересами тих, хто був у керівництві держави, ані владі, ані опозиції, ані президенту, ані спікерам ВР, ані прем’єр-міністрам.

В теперішніх умовах референдум з приводу ЧФ Росії має більше шансів на успіх, оскільки є політичні сили, зацікавлені в цьому і здатні чинити тиск на владу.

По-друге, важливим є те, з приводу чого проводитиметься референдум. Якщо то буде референдум з приводу ЧФ Росії в Криму, тоді завдяки широкомасштабній інформаційній кампанії все буде втягнуте в контекст антиросійської політики прихильників євроатлантичного курсу. Згідно з опитуваннями Центру ім. Разумкова, починаючи з 2004 року кількість противників НАТО становить близько 60%, у порівнянні з 2002 роком зросла майже удвічі.

Мінімізувати вплив фактору щодо вибору між Росією та НАТО можна лише у тому випадку, якщо референдум проводитиметься виключно стосовно проголошення державного нейтралітету України. Як свідчать багаторічні опитування того ж самого Центру ім. Разумкова, підтримка такого курсу серед виборців може бути значною. Та й президент В.Янукович неодноразово заявляв про свою прихильність до нейтралітету України як до президентських виборів, так і після вступу на посаду глави держави.

Отже, до бюлетеню може бути внесене як одне питання (про державний нейтралітет України), так і два (про державний нейтралітет України та про перебування іноземних військових баз на території України). Якщо на референдумі виборці висловлять за нейтралітет та проти перебування іноземних баз на українській землі, то, прийманні, перебування ЧФ Росії в Криму після 2017 року стане неможливим. Результати референдуму будуть позитивно сприйняті в інших державах, бо врешті поставлять крапку в безкінечних смиканнях української політичної еліти між Сходом і Заходом, додадуть більше визначеності ситуації в Центральній та Східній Європі.

У зв’язку з цим, перед частиною української політичної еліти постає непростий вибір: або сподіватися, що колись, після перемоги на виборах, знову подавати заявки на вступ до НАТО і отримувати відмови або домогтися нейтралітету України та позбавитися російської військової бази в Севастополі.

Володимир Воля,

незалежний експерт

Опубліковано 20.05.2010:

http://varta.kharkov.ua/analytics/1067701.html

«Від енергетичних криз до взаємного довір’я через режими прозорості»

Міжнародного безпекового форуму

«Від безпеки України до безпеки Європи. Виклики ХХІ століття»,

Львів, 15-16 квітня 2010 р.

Наслідки газових криз у Європі у 2006 і 2009 роках можна значною мірою порівняти з наслідками арабського нафтового ембарго 1973 року, карибської ракетної кризи та близькосхідних конфліктів у військово-політичній сфері в період «холодної війни». Тому континент потребує вироблення системи заходів довір’я, по аналогії з тим, як це мало місце у військовій сфері в 70-ті – 80-ті роки минулого століття.

Низка офіційних документів РФ («Стратегія національної безпеки РФ до 2020 року», «Військова доктрина», «Стратегія енергетичної безпеки РФ на період до 2030 року») містять неоднозначні положення і не сприяють зміцненню довіри до Росії як передбачуваного партнера, контрибутора європейської економічної безпеки. Офіційні документи РФ «Стратегія національної безпеки РФ до 2020 року» та «Військова доктрина РФ» розглядають процес розширення НАТО як загрозу та не сприймають виконання Альянсом глобальних функцій і, виходячи з цього, визначають завдання стримування через «нейтрализацию возможных военных опасностей и военных угроз политическими, дипломатическими и иными невоенными средствами». Це підвищує ймовірність використання в якості невійськових засобів стримування енергоресурсного та інфраструктурного потенціалів РФ у випадку загострення відносин як з окремими країнами, так і з Альянсом в цілому.

Донині не існує офіційної і однозначної оцінки з боку ЄС газової кризи січня 2009 року. Офіційно лишається нез’ясованим чи Росія припинила постачання газу до ЄС чи Україна перервала транзит? Жодній із криз, ні у 2006-му, ні у 2009-му, не вдалося запобігти ні політичними, ні юридичними засобами. Кризи були врегульовані політичним шляхом. Юридичні механізми не були задіяні або відігравали другорядну роль. Досягнуті врегулювання не мали комплексного характеру та можуть розглядатися як свого роду ad hoc врегулювання.

Кінцеві споживачі, національні уряди країн-споживачів та Єврокомісія не мали і не мають повної картини перебігу кризи, базованої на даних інструментального контролю, оскільки інтегрованої системи об’єктивного контролю руху газових потоків не існує. Інформаційний простір в умовах браку об’єктивної інформації заповнюється сурогатом та дезінформацією.

Масштабні та інвестиційно місткі проекти диверсифікації маршрутів експорту газу, ініційовані Росією на тлі тенденції до зниження обсягів його імпорту зі Сходу, здатні створити надмірний профіцит трубопровідних потужностей. При відсутності інтегрованої газової інфраструктури в рамках ЄС, це створює загрозу маніпуляцій обсягами, напрямками та цінами газового експорту з метою максимізації доходів, а також здійснення тиску на ту чи іншу країну-члена ЄС і НАТО шляхом загрози обмеження/припинення постачань, особливо у поєднанні з цілеспрямованою інформаційно-психологічною кампанією.

Меморандум про механізм раннього попередження Росія – Європейська Комісія має двосторонній характер, не є юридично обов’язковим, а застосування передбачених ним заходів попередження та врегулювання залежить від волі та взаємної згоди двох його сторін. Такий механізм наряд чи буде здатний попередити чи врегулювати газові кризи трьохстороннього формату аналогічні тим, що мали місце у 2006 та 2009 роках. Енергетична безпека ЄС та Росії не може бути забезпечена за рахунок інтересів транзитної держави. Оцінки і дії повинні виконуватися у відповідності з принципами прозорості, пропорційності і недопущення дискримінації.

Ефективним механізмом посилення енергетичної безпеки на Європейському континенті може стати ініціювання та і впровадження Режиму прозорості в енергетичній сфері (Energy Transparency Regime, ETR), що має охоплювати весь технологічний ланцюг – від видобутку до споживання енергоносіїв. Секторальні різновиди режиму мають охопити рух енергоресурсних потоків – газу (ETR-gas), нафти (ETR-oil), електричної енергії (ETR-electricity). Прозорість ланцюжка «Видобуток – Транспортування – Споживання» має створити режим довіри, а взаємне надання доступу до телеметричної інформації щодо параметрів руху фізичних потоків енергоресурсів сприяло би збільшенню прозорості.

НАТО та Європа мають посилити взаємодію в сфері енергетичної безпеки як одного з найважливіших компонентів безпеки європейських членів Альянсу та ЄС. Потрібне осмислення проблематики енергетичної безпеки не тільки через призму комерційних суперечок господарюючих суб’єктів, а й через використання енергоресурсів та інфраструктури як інструментів політичного впливу, що їх схильні застосовувати авторитарні країни для реалізації своїх стратегічних цілей неекономічного характеру.

Щоб мінімізувати на майбутнє малопродуктивні пошуки причин і винуватців у випадку виникнення кризових явищ в мережевих системах енергопостачання, необхідно, на наш погляд, впровадити не тільки симетричне і недискримінаційне договірно-правове забезпечення прозорості, але й об’єктивний контроль інструментальними засобами фізичних параметрів руху енергоресурсних потоків саме в тристоронньому форматі, який відповідає логіці функціонування енергетичного сектору Upstream – Midstream – Downstream.

***********

Організатори форуму – Рада із зовнішньої та безпекової політики, Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, Міжнародний центр політичних досліджень, «Західна аналітична група».

Генеральний інформаційний партнер – «Дзеркало тижня».