Меморандум секції

«Військово-політичні аспекти безпеки в ЦСЄ – пошук спільних відповідей»

Міжнародного безпекового форуму

«Від безпеки України до безпеки Європи. Виклики ХХІ століття»,

Львів, 15-16 квітня 2010 р.

Дезінтеграційні та реінтеграційні процеси на теренах ЦСЄ протягом останнього двадцятиріччя, загострили старі та породили нові загрози та виклики, спричинили нестабільність і появу зон активних, “заморожених” і потенційних конфліктів.

Дисбаланс сил, спричинений розпадом соціалістичного блоку, поява і становлення нових незалежних держав, болісне відчуття Росією втрати колишніх сателітів зумовлює ризики перетворення існуючих протиріч на воєнний конфлікт.

Роззброєння в рамках ДЗЗСЄ, відмова України, Білорусі та Казахстану від ядерної зброї знижують гостроту цієї загрози. Але претензії Росії на регіональне лідерство та виняткові сфери впливу, намагання США розмістити на території східноєвропейських країн елементи ПРО, прояви національного егоїзму в окремих європейських державах і намагання відновити історичну справедливість, навпаки, загострюють розбіжності та зумовлюють мінливість розстановки політичних, економічних і військових сил у ЦСЄ.

За цих умов східноєвропейські країни вбачали свій порятунок в безальтернативній інтеграції до НАТО та мірою готовності до цього реалізували свій вибір. Попри мирний і демократичний характер цього процесу Росія вбачає в розширенні Альянсу загрозу звуження сфер власного впливу, а Україна і Грузія розглядаються нею як останній рубіж рішучої битви за національні інтереси на європейському напрямку.

Альтернативи забезпечення безпеки для України виглядають наступним чином: інтеграція в євроатлантичну систему колективної безпеки; набуття гарантіями Будапештського меморандуму юридично зобов’язуючого характеру та поступова інтеграція в ЄС; злиття з Росією у складі відродженої Російської імперії. У цивілізаційному контексті надання переваги першим двом або останній альтернативі означає вибір векторів розвитку – «назад до Росії» або «вперед до Європи».

Відмовившись від ядерної зброї, обравши шлях інтеграції в НАТО і значно скоротивши Збройні сили, Україна в усіх інших сферах не досягла потрібних результатів та опинилася на півшляху до кінцевої мети. Ностальгія значної частини населення за радянським минулим і стереотипне побоювання НАТО є чинниками роз’єднання українського суспільства, що стримують рух до Європи. Залишаючись водночас у зоні особливих інтересів Росії та, отже, її особливого впливу, не маючи достатніх засобів протистояти цьому впливу, Україна гостро відчуває дефіцит безпеки.

Не завжди конструктивна поступливість країн ЄС і США у відносинах з Росією сприяє перетворенню України, фактично, на буферну зону, розмінну карту у великій геополітичні грі. Ця гра може завершитися поступовим поглинанням України Росією, зростанням в Україні конфліктного потенціалу, який загрожує перетворитися на справжній конфлікт та появою нових роздільних ліній в Європі.

За сучасних умов воєнний потенціал держав ЦСЄ не є достатнім, але залишається важливим засобом забезпечення національної безпеки та внеску в глобальну та регіональну безпеку, зазнаючи водночас значних змін у структурі сил, формах і способах їх застосування.

Особливо важливим це питання є для держав, які відчувають реальні загрози (як воєнного, так і невоєнного характеру), не є членами систем колективної безпеки, не мають ядерної зброї як засобу стримування та відповідних юридично зобов’язуючих гарантій своєї безпеки. Актуальність таких гарантій підвищується за умов ерозії міжнародного права та недостатньої ефективності існуючих міжнародних інститутів безпеки, які мають зазнати певних трансформацій у напрямі забезпечення їх більшої адекватності сучасним і майбутнім загрозам.

Добровільна відмова України від ядерної зброї, за умов надання, але недотримання гарантій безпеки, відсутність очікуваних результатів на шляху євроатлантичної інтеграції змушують Україну вдатися до заходів з підвищення потенціалу звичайних сил – їх чисельності, озброєння, рівня підготовки та готовності до застосування.

Водночас, внутрішня політична нестабільність, відсутність достатніх ресурсів і неналежний ресурсний менеджмент в Україні є серйозними перешкодами в досягненні цієї мети, внаслідок чого відчуття дефіциту безпеки загострюється.

Військове партнерство та військово-технічне співробітництво є корисними та дуже важливими засобами зміцнення довіри, глобальної і регіональної воєнної безпеки, але можуть вважатися достатніми лише в комплексі з іншими заходами правового та інституційного характеру в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній сферах.

Укладення юридично зобов’язуючого документу про гарантії безпеки, який містив би механізми моніторингу та дотримання його сторонами взятих зобов’язань, сприятиме зменшенню певною мірою і на певний час гостроти питань, пов’язаних з потенційними загрозами та євроатлантичною інтеграцією України.

Надання Україні таких гарантій могло б служити для інших держав прикладом і мотивом у справах ядерного роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї.

***********

Організатори форуму – Рада із зовнішньої та безпекової політики, Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, Міжнародний центр політичних досліджень, «Західна аналітична група».

Генеральний інформаційний партнер – «Дзеркало тижня».