„Не втримається той дім, що розділився в собі”

Україна сьогодні вкотре в своїй історії перебуває не перехресті своєї долі. Начебто вже майже два десятиліття маємо єдину суверенну державу. Однак, на превеликий жаль, ми маємо низку явищ, які загрожують її подальшому існуванню і можуть призвести до катастрофи. Передусім, йдеться про відсутність ефективної й професійної системи влади, про відсутність реформ і модернізації, про загрозливу за своїми наслідками демографічну ситуацію, низький рівень життя значної частини громадян, неефективну модель державної економічної політики. Більш того, після 2004 року в Україні позначилося протистояння між західно-північно-центральними та південно-східними регіонами, обумовлене нашою суперечливою і часто драматичною, неоднозначною по своїй суті історією. З того часу наша Батьківщина все більше перетворюється на розмінну карту в геополітичній грі, яку ведуть Захід (США, Європа) та Росія.

„Українсько-польська потаскуха”.

Дивлячись на сьогоднішню зовнішню політику України, на місце України в світі, з прикрістю в душі згадуєш слова поета В.Сосюри про „російсько-польську потаскуху”! Україна увесь час смикається між Заходом і Росією.
Одні хочуть більш тісних стосунків з Росією, аргументуючи тим, що увійшовши, наприклад, до Єдиного економічного простору, Україна отримає гарантовані ринки збуту й поверне вже втрачені. Ще один з аргументів – спільне історичне минуле. Але історія відносини між Росією та Білоруссю вже яскраво показали, що спільність історичного минулого, всі розмови про єдиний економічний простір рівноправних економічних партнерів на практиці означають закриття російських ринків для білоруських товарів, тиск з боку російського капіталу з метою скуповування найважливіших білоруських підприємств. І навіть Білорусь отримує російський газ за все більшими й більшими цінами. То навіщо нам тісний союз з Росією, якщо на прикладі Білорусі бачимо, що то насправді є? Невже у нас не вистачає мудрості вчитися на помилках інших?
Інші хочуть приєднання до Заходу (вступу до НАТО та ЄС)¸ аргументуючи це знову ж таки отриманням більшого доступу на європейські ринки, зростанням добробуту громадян України до високих „європейських стандартів”, гарантованим отриманням захисту свого суверенітету, модернізацією, більш високим рівнем демократії та законності. Ще один аргумент полягає в тому, що Україна – частина Європи, європейської цивілізації. При цьому ніхто не звертає увагу, що європейська цивілізація – дуже різнобарвна – як з точки зору національних традицій, так і з точки зору релігійно-світоглядної (католицька, англіканська, лютеранська, кальвіністська, мусульманська, православна). Тобто, немає єдиної європейської цивілізації, а є кілька європейських цивілізацій. В Європі український бізнес так само не дуже чекають, як і в Росії. Але так само не проти скупити наші підприємства. Ніхто в ЄС не збирається за нас вирішувати наші проблеми, ніхто не збирається за нас з вами працювати, щоб рівень життя досяг високих „європейських стандартів”. І, як свідчать події останніх років, ніхто в Європі і США не збирається сваритися з Росією через Україну.
Отже, ми – всі громадяни України (українці, росіяни, татари, інші), повинні усвідомити одне: „Ми – не країна повій!”. У нас немає друзів, у нас є лише наша з вами спільна доля, спільні інтереси в цьому світі. Є лише ті, кому потрібні наші робочі руки, наші ринки, наш підприємства, наші надра, наш розум, наші чоловіки для їхніх армій. Щоб жити краще, ми повинні прагнути тих високих європейських стандартів, однак для цього потрібно згуртуватися і працювати, а не до когось приєднуватися, щоб на нас дивилися скоса, із зверхністю наче на жебраків і нахлібників. А працювати ми вміємо, і розуму у нас вдосталь.
На жаль, світовою повією нашу Батьківщину роблять наші теперішні політичні лідери. Наше завдання – не дозволяти їм це робити, усунувши їх з перших політичних позицій раз і назавжди!
Ніхто, крім нас з вами – українців, росіян, татар та інших, не наведе ладу у нашому спільному домі, яким є Україна. І найбільша відповідальність за долю нашої Батьківщини лежить на нас, українцях.
В кого є мудрість, той розуміє: ніколи не поважали, не поважають і не поважатимуть тих, хто увесь час смикається. Сильні, що знають собі ціну, ніколи не смикаються і не стогнуть, а працюють, прагнучи бути чимось більшим, а ніж є, прагнучи бути кращими серед інших – більш сильними, більш заможними, більш розумними. Тоді з нами рахуватимуться всі. І немає більшої гарантії нашого майбутнього, суверенітету України, аніж згуртованість і праця.

Зараз є кілька країн, які набиваються Україні в „старші брати”. І це відбувається тому, що ми самі їм це дозволяємо робити! Це Росія і США, які хворіють месіанством, якого в них насправді не було, немає і не буде. Це й Польща, яка увесь час говорить, що вона „адвокат” України. Але за усіма цими красивими словами про спільне історичне минуле, про братерство, про допомогу і економічні вигоди стоїть лише одне – гратися нами, помикати нами, отримуючи від того політичні й економічні дивіденди для себе самих.
Але ми повинні завжди усвідомлювати, що то – політика політичного і державного керівництва тих країн, а не їхніх народів. Ми завжди повинні усвідомлювати попри всі негаразди і проблеми, що в усіх країнах живуть в більшості своїй нормальні, порядні, працелюбні люди. Ми повинні завжди свято пам’ятати, що Москва і „Газпром” – то не російський народ. І що в Росії живуть наші брати, значна частина яких має українське коріння (хоч і вважають себе росіянами за національністю), багато таких, чиє життя в минулому тісно пов’язане з Україною. Ми повинні пам’ятати, що значна частина росіян Росії – то також наші брати, бо вони брати наших росіян, які живуть Україні. Так само брати – татари Росії, бо вони брати наших українських татар. І саме тому ми повинні зустрічати гостинного кожного простого громадянина росіянина, який прибуває в Україну з добром, з повагою і без зверхності. Під впливом державної пропаганди дехто з них має хибне уявлення про Україну та наш народ, але з часом все те розвіється, і життя розставить все на свої місця.

Ми повинні мати гідність, перестати бути світовою „повією”, світовим „жебраком”, світовим „заробітчанином”, не дозволяти іншим грати нами як іграшкою. І це нам по силам!
Ми завжди повинні бути самими собою, а не кимось іншим! Бути самим собою – не просто, а інколи просто важко! Але у нас немає іншого шляху в цьому світі! Це – шлях сильних, і ми повинні його здолати. І зараз Бог дав нам такий шанс, можливо, що в останнє. Так що не змарнуйте його, не відкидайте!

А той, хто вважає, що Україні краще кудись і до кого приєднатися, той шукає замість одного „старшого брата” іншого.

„Кайдашева сім’я”.

Ці слова найбільше підходять в якості характеристики того, що відбувається у внутрішньому житті України.
Ті, хто читав твір Нечуя-Левицького, пам’ятають, що ворожнеча у Кайдашевій сім’ї розпочалася з дрібниці. Але завдяки впертості (дехто зараз її видає за принциповість), завдяки намаганню примусити жити всіх членів сім’ї саме так, як хочеться одному з її членів, завдяки безкомпромісності просте побутове непорозуміння переросло у ворожнечу довжиною в життя. Всі з усіма пересварилися, усіх всіх образили, наливши „бруду” у душу один одному. Трощили, ламали зрубували грушу, ділили і переділювали, й врешті розділилися. На жаль, змальована Нечуй-Левицьким історія однієї родини є одним яскравих образів національного характеру не лише українців, але й росіян.
Іще одна недобра риса: хочу все і одразу, або разом і лише по-моєму, а якщо не так – то краще розділитися.
Яскравим прикладом стали події президентських виборів 2004 року та дискусії з мовного питання, з приводу оцінок історичного минулого.
Всі пам’ятають, як західні регіони заявили, що не визнають перемогу В.Януковича, не визнають її ніколи, і частина політиків з національно-демократичного табору заявила навіть про можливість відокремлення західних регіонів або про можливість перетворення України на федерацію і навіть конфедерацією. У відповідь на південному сході зібралися такі самі за духом їхні політичні антиподи. Я зараз прошу відійти під питання фальсифікацій на виборах (сам вважаю їх неприйнятними), а звернути увагу саме небезпечну тенденцію: або виключно по-нашому, а якщо не по–нашому, то краще розділитися. Фактично, заради того, щоб було „виключно по їхньому” були готові поставити хреста на єдиній Українській державі! Кому не подобаються мої слова, можете ображатися! Але це зрада! А такі настрої і підходи – це повзуча зрада, яка затаїлася до зручного часу!

Мовне питання.

Ще одне питання, в якому ми дуже нагадуємо „Кайдашеву сім’ю”. Тим, хто живе у західних регіонах, не зрозуміти всіх відтінків неоднозначності цього питання у південних та східних регіонах.
З одного боку, населення східних та південних регіонів є в значній мірі російськомовним, і особливо це стосується великих міст. Тому у побуті та діловій сфері тут природно панує російська мова. Однак діловодство здійснюється української мовою. Для україномовних громадян цих регіонів існує проблема: де факто їхні діти та онуки отримують вищу освіту – російською мовою (а інколи російська мова є мовою дитсадків та середніх навчальних закладів). Майже всі обласні газети та міські в деяких містах газети видаються російською мовою. І україномовні громадяни праві, коли скаржаться на ситуацію.
З іншого боку, частина російськомовного населення скаржиться на жорстку українізацію освіти, телебачення тощо. І частково вони – праві. Хоча заради правди слід визнати, що дуже часто скаржаться ті, хто звик толком не вчити жодну мову, окрім російської. Можна зрозуміти, коли при перекладі програм телебачення та фільмів зникають звичні враження. Однак, не можна зрозуміти того, хто виступає проти вивчення української мови в школах, проти поширення сфери функціонування державної мови. Нічого ненормального тут не відбувається, бо і в радянські часи у школах з російською мовою викладання значну частину часу приділяли виченню української мови.
Існує неоднозначність, існує дві проблеми: одна – україномовного населення, друга – російськомовного. І ці проблеми не оминути, на забалакати, їх доведеться вирішувати. Інакше ми залишимо козир нашим зовнішнім ворогам.
Однак вражає в цій ситуації безкомпромісність, впертість у дусі „Кайдашевої сімї” з обох боків. Звісно, що це не припустимо!
Тому слід звернути увагу, що переважна більшість російськомовного населення південних та східних регіонів є в тій чи іншій мірі патріотами України. І саме від нас, українців, залежить, чи зростатиме патріотизм серед них. Зростатиме він лише в одному випадку – коли для них Україна буде рідною матір’ю, а не мачухою. Коли ми, українці, будемо добрими братами, а не вперто намагатися переробити майже половину країни, намагаючись отримати те, чого хочеться зараз і в повному обсязі.
Цей шлях – не односторонній, він обов’язково повинен бути взаємним. Російськомовні громадяни України повинні не заперечувати безумовного статусу державної мови. А українці, українська влади повинні проводити більш зважену і делікатну політику у мовних питаннях в південних та східних регіонах. Тоді ми знімемо ще одне прикре непорозуміння, яке розділяє наше суспільство і становить загрозу цілісності та суверенітету нашої держави.
Кому, як не нам, українцям, розуміти всю делікатність та складність мовного питання. Ми це відчули на своєму досвіді. Однак чи повинні ми вчиняти так само, як колись це робила влада у Кремлі по відношенню до нас самих? Думаю, що ні. Бо свого часу Кремль своєю політикою відштовхнув від себе українців, а зараз українці так само можуть відштовхнути інших.
Обирайте: або впертість і доля Москви – або консолідація та позбавлення зовнішніх ворогів вигідних їм козирів.
Обирайте: або цілісність – або суцільне протистояння без кінця і краю з небезпечними наслідками у перспективі.
Обирайте: або мудрість і зваженість – або допомога Кремлю. Зараз питання стоїть вже саме так.

Коли половина країни – „зрадники” й „п’ята колона”.

Є у нас „гарячі голови” з числа українських націоналістів, які записали у вороги й у так звану „п’яту колону” всіх росіян, які проживають в Україні. При цьому навіть не згадують, що більшість цих людей є в тій чи іншій мірі патріотами України. Також ці „гарячі голови” записали у „зрадники” та у ту ж саму „п’яту колону” всіх російськомовних українців, які майже всі є патріотами України, хоч і розмовляють переважно російською мовою.
З іншого боку – російські націоналісти, для яких все українське є ворожим, „штучним”, неправильним, зрадницьким і вигаданим Заходом спеціально заради приниження Росії. Цікаво, що фактично наші „гарячі голови” зі своїм максималізмом, позбавленим мудрості, у кінцевому випадку працюють на пропаганду російських націоналістів, на антиукраїнську пропаганду Кремля.
Якось прочитав в Інтернеті анекдот: „Один українець – партизан, два українці – партизанський загін, три українці – партизанський загін і зрадник у ньому”. Звісно, що такий анекдот – продукт „творчості” російського націоналіста.
Однак запитую всіх українців: що ми за народ такий, коли дехто з нас самих записує до „зрадників” половину нашого народу?
Дивно, але чомусь російські націоналісти та наші „гарячі голови” про нас українців говорять одне й те ж саме. Можна зрозуміти ворогів, бо вони – вороги. А чи можна зрозуміти своїх „патріотів”?
Фактично, „п’ята колона” у нас не одна! Їх цілих дві! Одна свідомо працює проти України, і це – російські націоналісти. Інша – думає, що від душі натхненно, не шкодуючи себе, принципово працює проти ворогів України, а насправді виходить, що завзято допомагає тим ворогам.

Отже, нам потрібні мудрість, зваженість, витримка, і тоді ми переможемо! Бо з мудрими й терпеливими Бог!

Нехай кожен розповідає про своїх зрадників. А українці – не зрадники. Той, хто живе в Україні, сумлінно працює на її землі, для кого все українське не є ворожим, хто вболіває за спокій і добробут нашої Батьківщини, всі вони – наші брати, патріоти незалежно від своєї національної, релігійної приналежності та мови. Немає більшої зради перед Батьківщиною, аніж свідомо чи не свідомо працювати на її розкол, на користь ворогам. Немає більшої зради перед Батьківщиною, аніж записати у зрадники братів, аніж записати у зрадники половину країни.
Ми – єдина країна, єдиний народ, єдина родина! В єдності, мудрості, терпінні, прагненні і працелюбності – наша сила! І це єдиний вірний шлях до успіху та величі нашої Батьківщини.
Отже, шануймося!

Наша історія: наша слава, наші гріхи, наші уроки.

Історія України, українського народу – доволі суперечлива, драматична, неоднозначна, і в той же час – найбільш кривава і трагічна, аніж у будь-якого з європейських народів.
В чому наша слава? В славетних діяннях наших предків! Ми, покоління новітньої історії України, поки що не зробили нічого такого славетного, що б насправді увійшло в історію.
Певним виключенням є досягнення наших спортсменів, науковців, які прославили нашу Батьківщину на увесь світ. Але все то з часом зблідне на загальному тлі всесвітньої історії.
Певним виключенням є поява незалежної Української держави на карті світу. Звісно, це визначальна подія, але народження дитини – то просто народження дитини, людини. Однак славу та ганьбу їй приносять її вчинки, а не сам факт народження. Поки що наша новітня держава не прославилася нічим таким, щоб увійти у велику історію на довгі віки. Та й ніхто з наших співвітчизників (сучасників), на жаль поки не зробив нічого такого, що достойне увійти славною сторінкою до великої історії людства.
Ще одним певним виключенням є також президентська кампанія 2004 року та Помаранчева революція. Без сумніву, це визначна сторінка нашої вітчизняної історії, але не золота сторінка великої історії.

У минулому ми мали славетних князів, гетьманів, отаманів, воїнів, козаків, героїв, полководців. На нашій землі з’явилися багато відомих на увесь світ науковців, винахідників, політичних діячів. Були у нас перемоги і поразки. Були в нашій історії славетні часи величі і піднесення, звитяги, подвигів, будівництва. Цей й часи Київської Русі, галицького Руського королівства, Хмельниччини. Була в нас і „Руська Правда”, і вольниця, і перша в світі Конституція.
Але хотілося б, щоб не забували ми, українці, й про наші гріхи, які супроводжували нас всю нашу історію. Бо то також частина нашої історії, нас з вами. Людина, яка пам’ятає лише все добре зі свого минулого, ніколи не очиститься, завжди буде кривити душею, не знайде себе ніколи і зміниться на краще. Так само і народ повинен як на сповіді пам’ятати все своє в минуле, в тому числі й те, яке його не красить. Тільки після цього з чистою душею можна прямувати впевнено у достойне майбуття. Бо слава засліпляє душі, робить їх погордливими, самозакоханими, некритичними до себе та до обставин. На жаль, в недобрих моментах життя – найбільш цінні уроки як для окремої люди, так і для народів.
Ще за часів князів зверхність, заздрість, погордливість і безкомпромісність спричинили велику багатовікову ворожнечу і розбрат на Русі. Князь пішов на князя, брат – на брата, князівство на князівство. І все це розкручувало маховик помсти, люті і ненависті. І саме з того часу, наша Батьківщина кілька разів за свою історію захлиналася саме цим. Ісус сказав: „Не встоїть дім, що розділився в собі”. І не встояв. Від того часу вся історія України – історія поневолення, крові, сліз, люті і розбрату.
Не встояли перед татаро-монгольскою навалою. Це була платня за розбрат і за все не добре, чим він супроводжувався. Потім наші землі були розділені тривалий час різними державами. Було кілька спроб повернути свою суверенність і славу, але знову все наштовхнулося на кров, сльози, і розбрат був знову непоборимою завадою на шляху.
То була кара від Бога! Покоління наших предків стогнали у неволі, на невільничих ринках, віками аж до 20-го століття захлиналися у власній крові, сльозах, вбивали один одного. Згадайте Руїну! Війна за незалежність обернулася тим, що Поділля на кілька десятиліть знелюдніло: хтось був вирізаний, проданий у неволю, а хтось був вимушений рятуватися від лиха в інших краях. А скільки невинних закатували наші козаки на валах польських замків – поляків, євреїв, русинів!… А скільки лиха приніс розбрат, що настав після смерті Богдан Хмельницького! Мільйони загинули лютою голодною смертю під час Голодоморів. І у середині 20-го століття наші діди були розділені імперіями, вимушені були стріляти один в одного. І в усьому, що відбувалося, винні перш за все ми самі! Бо допустили!
Я не збираюся детально переповідати історію. Я лише запитую кожного, хто читає ці рядки: „Чи хочете ви повернення усього того лиха?…”. Я не хочу!!! І я вірю в мудрість переважної більшості нашого народу на сході і заході, на півдні і півночі нашої Батьківщини, а також поза її межами.
Нехай кожен запитає в себе і відповість собі від чистоти своєї душі.

Стражданнями, горем, кров’ю і сльозами наших предків ми, українці, спокутували наші гріхи перед Богом.
І те, що Україна стала знову єдиною незалежною державою на початку 1990-х років – то майже казковий подарунок від Бога! Не втратьте його! Йдіть назустріч один одному, бо найкоротших шлях той, яким люди прямують назустріч одна одній.
Те, що ми маємо зараз, за все це сплачено дуже гірку й величезну ціну поколіннями наших предків. І кожна „гаряча голова”, яка нерозумно витягує минуле лихо у сьогодення та майбуття, повинна пам’ятати про ту ціну!

Не змарнуйте криваве й гірке спокутування поколінь наших предків!
Поховайте „сокиру війни”, і то буде кращим засвоєнням найбільш гіркого уроку з нашого минулого – нашої слави і звитяги на тлі багатовікового розбрату!

Татари теж спокутували минулі гріхи свого народу, теж заплативши гірку ціну.
І якщо по волі Бога нам з татарами, росіянами, іншими народами призначено жити в одній країні, то нехай для них Україна буде рідною ненькою, як нам з вами. Не чиніть іншим народам, що живуть на нашій землі, того, від чого страждали покоління наших предків, якщо вони з шаною ставляться до нас. У кожного народу є свої „гарячі голови”, але відсоток таких незначний. Тому нехай дерево не закриє від вас лісу.
І тоді справдяться слова пророцтва: „Все розтане мов крига. Одне залишиться недоторканим і зросте – слава Володимира, слава Русі”. Ці слова сказані про наш народ і про нашу землю.

Що нам робити зі спадком Другої світової війни?

Та війна скінчилася вже півстоліття тому. Однак до цього часу її тінь не дає спокою Україні. Ті неоднозначні події нашої спільної історії активно використовуються сучасними українськими політиками у боротьбі один проти одного, у боротьбі за владу. При чому, активно використовуються вже тими поколіннями, які не були учасниками тих трагічних подій. Ця тема належить до тих, що найбільше заважають справі згуртування нашого суспільства.
То була війна, в якій, на жаль, українцям, розділеним вірами, ідеологіями, державами, довелося стріляти один в одного. Але така доля. Ніхто з них не винний що народився там, де народився, що був вихований там, де був вихований. Всі вони були дітьми свого часу, тих історичних обставин, їх заручниками. Не нам судити історію і тих, хто воював у тій війні! Ті трагічні події слід прийняти як данність.
Можна зрозуміти тих, на чиї плечі ліг тягар війни, хто відчув на своїй душі всю лють, всю біль. Але тих, кому довелося воювати, стріляти один в одного, воюючи по різні боки „лінії фронту”, вже майже не залишилося. І серед тих, і серед інших було багато справжніх героїв і звитяжців. І всі вони – наші славні предки. На тій війні не було однієї правди. Для українців їх було – дві. І не варто шукати, хто був правий, а хто ні.
Покоління героїв поступово йде у вічність. Так само відбувається і з тими, хто народився у воєнні та повоєнні роки – з „дітьми війни”. Значній їх частині – вже за 60 років!!!
Однак важко зрозуміти тих, хто не знав того лихоліття і витягає розбрат минуло в душі нових поколінь наших співвітчизників. Важко зрозуміти тих, хто використовує тему розбрату у політичній боротьбі, називаючи це збереженням або відновленням „історичної правди”. Однієї правди ніхто не знайде, бо їх були принаймні дві. Тому всі розмови про відновлення чи збереження історичної правди – небезпечні спекуляції!
Але зовсім не можна зрозуміти тих, хто прийшов у політику, у доросле життя вже після 1991 року, і навіть після 2000 року. Що ділити між собою нашій молоді? Їхнє головне завдання полягає в тому, щоб думати про спільне майбутнє, а не переносити розбрат і чвари минулого у своє життя. На них все більше й більше відповідальності за те, щоб Україна стала згуртованою, заможною, сильною та лідерською державою. Саме у молоді багато справді великих завдань, аніж копирсання у минулих чварах і негараздах. Головне завдання молоді – в тому, щоб не допустити нічого подібного ані зараз, ані в майбутньому.. Якщо молодь думатиме про минуле, то хто тоді думатиме про майбутнє? Якщо молодь займатиметься боротьбою за історичну справедливість там, де було дві правди, то хто ж тоді будуватиме майбутнє?

Проте, проблема спадку Другої Світової війни, Великої Вітчизняної війни справді існує, і вона мусить бути знятою з порядку денного внутрішньополітичної дискусії раз і назавжди! У нас досить більш важливих для майбутнього проблем, аніж ця.
Я звертаюся до представників середнього покоління та молоді: саме ви спроможні поставити делікатну крапку в цій неоднозначній і драматичній історії! Ми не маємо ніякого права ані судити представників старшого покоління, ані просити простити один одного тих, хто стріляли один в одного. То була їхня доля, їхні кров і сльози, а не наші. І саме їм вирішувати, кого прощати, а кого ні.
Для Росії то була переможна війна, для Німеччини – війна поразки. Для України та війна також є переможною над гітлеризмом. Однак для українців та війна виявилася ще й громадянською, одним з епізодів багатовікового розбрату. Тому серед українців немає переможців над українцями і переможених українцями.
Україна засудила злочини гітлеризму, так само мають бути засуджені злочини сталінізму (тим більше, що це було зроблено в СРСР після смерті Й.Сталіна). Військові злочинці були засуджені трибуналами й судами. А ті, хто не був засуджений ними, їх не можна вважати військовими злочинцями і такими, що співпрацювали з гітлерівцями. Тому ті люди старшого покоління, які воювали в УПА і не причетні до злочинів гітлерівців, повинні отримати відповідні пенсії та соціальні гарантії.
І ми завжди повинні пам’ятати, що ті, хто проливав свою кров, хто віддавав своє життя, робили це не задля того, щоб їм встановлювали пам’ятники. Це об’єднує й тих, хто воював і в УПА, і в Червоній Армії. А ще їх об’єднує те, що вони воювали заради свободи, благополуччя дітей та онуків, майбутніх поколінь. І найкращим пам’ятником їм усім буде єдина, згуртована й процвітаюча Україна. І це головне!
Представники нинішнього політикуму вже показали нам всім, що вони – нездатні згуртувати наше суспільство. Натомість стало всім зрозуміло, що вони дуже здатні загострювати все, що заважає згуртованості та єдності.
Тому цей політикум, абсолютно усі нинішні політичні лідери повинні піти з політики й управління державою. А ми, згуртувавшись, повинні зробити все, щоб їм абсолютно усім допомогти зробити цей складний крок. Допомогти бути їм прагматиками. Вони ж люблять прагматизм!
Досить нас нацьковувати один на одного заради власних політичних амбіцій!

Минуле необхідно пам’ятати й шанувати, але воно не повинно бути керівництвом до дії. Минуле існує для того, щоб зволікати уроки, але на ньому не можна зациклюватись. З минулого потрібно брати для себе все краще, а не гірше, і при цьому не жити минулим. Бо хто живе минулим, у того не буде майбуття.
Всьому свій час! І відпустіть те, чому належить відійти, навіть якщо воно – дуже дороге для душі.

Хто ми є?

Звісно, що ми є Україна, ми є українці – хто за етнічною ознакою, а хто за ознакою політичною (тобто є громадянами України).
Україна – земля біля краю, окраїна. Склалося так, що за часів Речі Посполитої усе Середнє Подніпров’я з колишнім на той час славним стольним Києвом перетворилося на окраїну „польского світу”, на таку собі прикордонну смугу на межі з Диким Полем. Прикро, але з тих часів слово „україна” поступово починає перетворюватися на власну назву. Хоча ще й за часів Хмельниччини, і віки після того наші землі називалися так, як вони називалися одвіку – Русь, а народ – руський, русини.
За часів Російської імперії наші землі стали окраїною (україною) так званого „російського світу”. У Москві і зараз дехто показує пальцем у наш бік із зверхністю і чванством, уявляючи наші землі своєю окраїною.
Я – не цураюсь назви „Україна”, не цураюсь того, що я – українець, однак…
Існує кілька версій, що означає слово „Русь”, звідкіля почалася Русь, хто творив давню державу на берегах Дніпра. З цих питань можна дискутувати безкінечно!
Але є один незаперечний факт: Київ – політичний та духовний центр Русі, серце Русі. І та Русь нікуди не зникла, вона тут, бо тут, як і раніше, її серце!
Кожен українець, кожен росіянин, що живе в Україні і є патріотом України, повинні пам’ятати: „Київ – мати градів руських, і Софія – серце Русі”. Пам’ятати й гордитися цим.
Пам’ятати, що всі ми – українці й росіяни, що живуть в України, всі ми – народ руський, русини.
І найбільше то стосується українців. Тому звертаюся до вас: „Допоки ми не повернемо нашу справжню й одвічну назву „Русь”, до того часу дехто вважатиме нас окраїною. Повернути нашу справжню назву – не проста і не швидка справа, однак – це справа принципів і честі! Настав час!”.

Далі буде